Голос кохання

Голос кохання

- Ви мені допоможете? - спитала дівчина, з надією дивлячись на співбесідника.

Хлопець крутив сірника пальцями. Прохання незнайомки було досить дивним, але в стороні залишатись йому ой як не хотілося. Навколишня байдужість остогидла парубку, егоїзмом і недолугістю оточуючих був ситий по горло. Тому і погодився виконати прохання незнайомки.

Смартфон м'яко засвітився в його долоні, впевнено задзеленчали цифри, виказуючи на екрані чужий номер телефону.

"Одне речення!" - запевняв себе хлопець у думках, - "Всього лишень одне речення і все!"

Незнайомка дивилася на дії парубка з надією і трохи схвильовано. На її шиї мерехтіла червона квітка - кам'яний мак, що здалеку була так схожа на справжню.

* * * * *

Дівчина з незвичайним ім'ям сиділа на підвіконні напівпорожньої кімнати. За вікном сонечко святкувало перші літні дні, а на душі в Зорегляди лив дощ із похмурих велетенських хмар. А серце її кричало від нестерпного болю, бо повірити в те, що він помер, дівчина не могла. Надто сильно кохала.

Сергій був старшим за неї на чотири роки. Він закохався в Зорегляду з першого погляду й довгих три роки добивався взаємності. Після того вони деякий час зустрічалися, згодом почали жити разом. Все змінив випадок. Сергій загинув в автомобільній аварії. Так Зорегляда залишилась сама.

Вже три місяця пройшло з тих пір, а дівчина не могла отямитися від горя. І так було, доки не задзеленчав мобільний. Невідомий номер замиготів на екрані, стандартна мелодія сповістила про дзвінок. Дівчина взяла слухавку:

"Я тебе кохаю, і завжди кохатиму." - пролунало з динаміку. На мить Зорегляді здалося, що це голос Сергія. Тому вона і не кинула слухавку.

* * * * * *

Мирослав не знав чому не завершив дзвінок. Наче щось тримало його, не дозволяючи натиснути червону кнопку. Хлопець зрозумів, що чекає відповіді.

- Хто ви? І чому дзвоните мені? - пролунало з динаміку. Голос був гарний, але відчувалася якась втома в ньому.

Мирослав підняв очі на дивну незнайомку, але знайшов тільки пусте сидіння навпроти. І свіжий червоненький мак на столі. Він міг поклястися, що в незнайомки не було квітів у руках. Ніяких.

- Ви ще тут? - почув він із слухавки.

- Вибачте за турботу, але ви мені нізащо не повірите. Тут таке відбулося...

Мирослав розповів, як під час обіду в найближчому до роботи кафе, до нього підсіла незвичайна незнайомка, як благала про допомогу, як він згодився і зробив дзвінок. Зорегляда вислухала мовчки. Потім подякувала за правду і поклала слухавку. Їй дуже сподобався голос Мирослава, та серце розболілося ще дужче, бо він по тону був дуже схожий на голос Сергія. А дівчина не могла відпустити загиблого коханого. Сльози потекли з її очей.

* * * * *

Пройшов деякий час, Зорегляді трошки покращало, і вона вирішила, що треба якось жити далі. А ще їй закортіло знову почути голос Мирослава. Тому дівчина зателефонувала йому.

Вони три місяці спілкувалися по телефону. Аж поки Мирослав не запропонував зустрітися. Після цього вони почали бачитися майже щодня. З часом дівчина помітила, що пекуча рана на її серці потроху загоюється, відкриваючи двері до нового життя. Нові відчуття крок за кроком, трошки не впевнено, але м'яко сповнювали їй душу і серце. А коли Мирослав освідчився – Зорегляда зрозуміла, що теж кохає його. І серденько їй більше не боліло, бо загоїлася страшна рана. Ні, вона зовсім не забула Сергія. До його могили вона часто приходила з Мирославом, чоловік кожного разу мовчки просив пробачення і дякував Сергієві за те, що навчив Зорегляду кохати.

* * * * *

Останній день літа. Неділя. У кав'ярні людей було багато, але вільні місця ще залишались. За невеличким столиком сиділа дівчина з кам'яним червоним маком на шиї. Вона насолоджувалась гаряченькою кавою, сповнюючись м'яким ароматом, і посміхалась своїм думкам, дивлячись у вікно. Там на лавочці, поміж калиною і кленом, сиділа щаслива пара. Чоловік обіймав молоду дружину обережно і дбайливо. Жіночка відповідала щасливою посмішкою і ласкавим, сповненим кохання, поглядом. Відчувалося, що їм добре разом, спокійно і тепло.

Дівчина відвела погляд від закоханих і подивилася на годинник. Часу залишилося не багато, три хвилини - не більше. Вона швидко допила каву, розрахувалася і вийшла з кав'ярні.

- Нам час іти, - не повертаючи голови, сказала дівчина з маком, не відомо до кого звертаючись. - Дві хвилини залишилось.

Маленький метелик підлетів з чорнобривця, що під вікнами кав'ярні ріс, на невеличкій клумбі, і сів на долоню дівчини. Вона швидко зайшла у найближчий двір і зникла, з'явившись за хвилину на іншому кінці міста - біля могили Сергія.

- Ти побачив те, що хотів? - спитала дівчина з маком на шиї.

- Так, - відповів метелик, - Мирослав гарний хлопець, він буде берегти її. Зорегляда щаслива поряд із ним. Дякую вам за допомогу. І за те, що дозволили сказати їй ті слова.

- Така моя робота. Будь щасливий там! - Дівчина тепло посміхнулася.

- І ви будьте щасливі, пані! - вигукнув метелик, стаючи сяйвом, що потім невеличким зелененьким вогником полетіло до неба.

- Лети до світла, загублена душа. Там віднайдеш ти жаданий спокій. - пошепки мовила дівчина, проводжаючи його поглядом.