Страх темряви

Страх темряви

- Артемчику, вже час лягати в ліжко! – почувся з кухні голос моєї старшої сестри Люби.

- Але ж зараз лише о пів на сьому! Я вже три роки не лягаю так рано! – відповів я. - Мені вісім років, я дорослий! Чому я повинен так рано вкладатися?

- Так мама наказала! - відмахнулася сестра, виходячи з кухні. – Лягай вже!

Робити нічого. Якщо наказала мама, значить так потрібно. Мої сідниці надто добре пам'ятають той випадок, коли я не послухався батьків останнього разу.

Я вмився швиденько і заліз під теплу ковдру. Закрив очі, щоб світло не заважало. Завжди сплю з ввімкненим світлом бо так мені спокійніше. Я ненавиджу темряву, боюся її. Вона затягує мене в свою безодню пащу, лякає страшними чудовиськами і гидотними краєвидами, в які обертається навколишній світ коли вимикаєш світло.

Тільки-но я заспокоївся і почав засинати, світло зникло. Маленька лампа вже не освітлювала мої повіки.

Я ривком підскочив.

Мене охопило таке знайоме мені змалечку відчуття. Мурахи забігали по шкірі, а з куточків кімнати почулися кроки сотень, тисяч маленьких ніжок, щупалців. Звуки, наче щось слизьке капає зі стелі на підлогу, стіл, моє ліжко. Лише тепла ковдра тепер захищала мене від чудовиськ, що з усіх сторін повзли до мене. Але під ковдрою теж була темрява, хоча й зовсім маленька.

Я згадав, що можу дотягнутися до ліхтарика, що лежав на столі, та пальці мене вже не слухалися. Наче щось скувало їх в кулак і міцно тримало, щоб вони не розжалися.

Хижі чудовиська тим часом наближалися. Простягали до мене свої щупальця, коряві пальці, відростки, великі щелепи і шипи. Вони вже були зовсім близько, звисали зі стелі, дряпались по стінах, моє ліжко залишилось єдиним вільним місцем кімнати.

- Допоможіть! – Нарешті зміг закричати.

- Врятуйте! Мамо! Тату! Де ви?! – хотілося верещати гучніш і гучніш, по щоках текли гарячі нестримні сльози.

- Мамо! – знову кликав я. – Тату! Любо!

Але відповісти хлопчику було нікому, він залишився сам у будинку, хоча й не знав цього. Люба пішла на дискотеку, не дочекавшись повернення батьків з роботи. Дівчина просто не знала, що її брата, світлоокого Артемку, не можна лишати вдома самого. Мабуть тому, що її залишали так само.

Я кричав і трусився.

Трусився і кричав.

А світ навколо почав рухатись, змінюватись на очах.

Стіни кімнати й меблі зникли, навкруги була сама темрява, з великої кремезної пащі якої виповзали й вилітали все нові химери. От вони вже обліпили моє ліжко, потроху міліметр за міліметром наближаючись до мене. Ліжко їх стримувало, та чудовиськ збіглося надто багато. Коли перший з них торкнувся моєї руки, я заверещав так сильно, як тільки міг, зриваючи голос.

Було боляче. Мені все тіло боліло від дотиків. Я вже не кричав, тільки лежав і дивився у стелю. Чудовиська міцно тримали мене. Я не міг поворухнутися, навіть повіки не слухалися мене, не закривали очі, які вже починали боліти.

Мама повернулась додому о восьмій.

Любави ніде не було, двері в кімнату Артемка були зачинені. З-під них не просочувалося світло.

Мама злякалася, бо знала про ваду свого сина. І надто добре пам'ятала про те, що сталося з її братом, що хворів на ту саму хворобу.

Жінка відчинила двері і ввімкнула світло.

Дитина спала…