Покинутий

Покинутий

   Де ти?

                       Чому я не відчуваю тебе?

                                                                              Чому я сам?

Холодно…

І їсти хочеться.

Тієї їжі, що мені дають – недостатньо.

Вона не може замінити твоє смачненьке молочко.

В штучних сумішах немає сили до життя, смаку відчуттів!

Вони не пахнуть мамою…

                                                                  Де ти?

 Я вже багато часу знаходжуся тут.

 Мій маленький світ закінчується на цій, розмальованій яскравими фарбами кімнаті.

Знесилений чеканням, я починаю хворіти.

Коли душі болить, в першу чергу страждає тіло.

Особливо в таких, як я – покинутих, залишених після народження малюків…

              Мамо!

              Чому ти пішла?

              Чому не приходиш до мене?

Чи ти вже забула своє новонароджене дитя?

А може…

Ні! Ти все ж любила мене!

Дев’ять місяців ми були одним цілим, єдиним організмом!

Сорок тижнів минуло як один день, і Ти дала мені життя, вперше погодувала!

             А потім…

Потім так і не прийшла…

В перший день я ревів майже весь час, тільки-но відчув що тебе немає.

Потім до моїх маленьких вушок долетіла розмова двох жінок у білому вбранні:

-          «Відмовилася від такого красунчика… Як можна?» - Промайнуло на ще зовсім

чужій мові. Але я зрозумів. Бо вже відчував те, про що вони казали.

Просто не вірив…

                          А хто захоче повірити в таке?!

Того вечора я кричав, допоки не заснув. Зовсім знесилений і самотній.

Трохи згодом – перевели в палату з маленькими дитячими ліжками. Всі вони були порожні, я став першим мешканцем цієї кімнати.

Плакати хотілося весь час. Та вже не було сили.

Тому я просто продовжував існувати і чекав.

Бо надія – те, що приходить до нас з першим ковтком материнського молочка, як і жага до життя, - не давала мені припинити боротьбу з навколишнім світом.

А найцінніший скарб, що ти подарувала – я не мав права втратити.

Не маю зараз і не матиму в майбутті.

І от тепер надія досі дає мені сили жити далі.

А ще пам’ять.

Всією своєю істотою, кожною клітинкою  я досі пам’ятаю тебе, рідна моя!

Тому й на далі – просто продовжу чекати здійснення своєї маленької, але найбільшої мрії.

Бо знаю, одного разу ти повернешся по мене.

І ми знову будемо разом, як в ті щасливі дев’ять місяців.

Де ти, мамо?

2012